ЕВАНГЕЛИЕ ОТ М.М.

Выпуск №10

Автор: Кристина Бандурина

Перевёл с белорусского: Геннадий Каневский

 

Они приходят в мой бар
невинными пьяными ангелами,
и тогда текила льётся
через край стакана,
и в сумрачном сигаретном дыму,
серым туманом клубящимся над столами,
не остаётся спасенья
от искушения телом нагим.

Под звон и под стук стекла
по поверхности барной стойки
они рассказывают друг другу истории
о невероятных любви и мужестве,
где прошлое и будущее
сходятся в необратимом,
где всё было и будет,
где нашла себе место
Соломонова мудрость.

«Слушай же нас,
Магдалина,
слушай,
и ты услышишь
историю
своей
жизни».

1

Брат, а помнишь,
какой туман
был тем утром,
когда мы в последний раз
возвращались с пустыми сетями,
и капли воды
соленым потом стекали по нашим лицам.

А потом не стало
ни голода, ни холода, ни тумана.

Мы уходили и знали,
что вернёмся с уловом:
неведомая сила
наполняла наши сети,
наши лодки,
наши сейфы,
и не было ни конца ни краю
золотым рекам,
которые нынче
песком утекли сквозь пальцы.

Его следами
мы прошли тысячи миль.
Его словами
мы рассказали десятки историй.
Но никто
из его агнцев,
никто
из его вестников,
ни один
из его патриархов
так и не стал близким.

Только она.

2

Брат, а помнишь,
было так жутко,
даже старые портреты умолкли,
пустые провода
гудели прерванным током,
скрипели открытые окна.

Он бродил среди нас,
растерянно ища сосок надежды,
только высохло чёрное млеко этого города,
ни одного зерна больше не взрастило.

Было так тихо,
что даже Смерть вставала на цыпочки
и кралась его переулками,
брусчаткой. намоленной
их детьми,
их младенцами,
их пустотой.

Солнце застыло в обрывках газет.
Оголодавшие души отлетали за Словом.
По всей стране тянулись караваны
эпилогов и послесловий.

Он сказал нам:
ешьте — и сыты будете,
и брал смерть в руки,
и делил на куски.

Никто не остался голодным.

3

Брат, а помнишь
соль, снег и пепел,
что несли мы нашим соседям,
и приблудная точка
его звезды
отдавалась любому из нас.

И верили мы
в царство льдов и покоя,
травы,
героина
и проволоки колючей.

Когда пришли за нами
псы фарисейские,
одна лишь она сказала
что видела
стигмы, венец и голос его,
пепел из труб
и реки крови, текущие из земли.

4

Брат, а помнишь
пустой небосвод,
голодных собак
и несметные толпы:
я видел,
я слышал,
мне сказали.

Этот лишний.
Этот ещё попишет.
Того в овраг.
Распяли.
Сожгли.
Запытали.

Молчали,
брат.
Лишь бы война не пришла.
Выкапывали кресты
и утирали слюну
своим бронзовым истуканам.

Не пройдут, —
кричали, —
не нужно нам
их Магдалин.

Они первыми кинут камень,
когда мимо них

я,
ты,
мы

пройдём,

и бронзовый идол
завоет
своим святым.

5

Брат, а помнишь
бескровные лица,
застывшие очи,
повисшие крылья?

Маленькие служки.
Мы были их товаром,
желающих там хватало,
они нас любили —
ибо Бог есть любовь —
молились,
исповедовали,
тела ласкали.

Им всегда было мало,
и всякий член
имел больше власти
над стадом ягнят,
чем Божья Матерь.

Брат, слово «спать»
поменяло смысл.
И лучше было не спать —
они приходили ночами
и доставали
страшные сказки
из своих прорех.

С невинности начинается грех.
маленьких взрослыми делает страх
диктатур,
катехизисов,
вивисекций.
Бог — хреновый хирург,
но без операций
на открытом сердце
не выбраться из их говна.

В голове столько лет не стихает война.

Моя война.
Моя война.
Моя истинно великая война.

6

Брат, а помнишь,
первыми
закричали их служки,
заплакали истуканы,
заныла земля
под его ногами?
Их храмы,
их саркофаги,
их пирамиды
за три дня, брат,
за три дня! —
были б разбиты вдребезги,

да только
фарисейское золото,
с кровью
замешанное в фундамент, —
не земля галилейская
под его ногами.

Ты помнишь:
мы — глина,
что становится камнем
без воды,
без любви,
без слова.

Они прятались
за гранитом,
прикрывали погонами
стадионы,
дворцы и площади.

Разгоны, брат, —
Wargame фарисеев.
Их храмы —
форпосты жатвы
на бесконечных полях.
Они не умеют
ни собирать, ни сеять —
они только мстят.

Помнишь,
дрожала земля
возле храма?

Тогда и распяли.

7

Брат, а помнишь,
как деревья
корнями цеплялись за скользкую почву?
Как небо давило на плечи,
и тяжесть та —
узел морской —
затянулась на шее его?

Солёная синь
развернулась бушующим морем.
На продажу любви
сбежалась
свора дворняг.

«Покупайте товар недели!»
Не ему — так никому.

Стало не модно
любить
просто так.

Для продажных собак —
специальный комплект:
дни + ночи
с полной отдачей,
отречение — трижды,
плети, крест и петля.

Одному — земля
как осиновый кол,
другому — небо:
мучительный путь домой.

Дом, которого
никогда не будет
у этих двоих.

Поделили на всех
одно тело.
Хлеба и зрелищ —
сад земных наслаждений.

Помнишь, брат, как тлели
в его кармане
проклятые деньги?

Теперь это новый бог.

8

Брат, ты помнишь,
у дворца ирода:
бейте выродков,
бейте выблядков —
чтобы ни одного,
хоть примерно похожего.
Чтобы ни одна голова
не раскрыла рта.

Под подошвы бульдогов
фейерверками,
водомётами,
газом,
пулей в череп —
чтоб ни в чрево кита,
ни в лоно свой Божьей Матери.
Чтоб сожрали их черви —
и не поминать
ни имени, ни следа.
Бейте скот!

Брат, ты помнишь? —
маленьких били
за преступления взрослых,
за их паскудство, их гниль?
Гибельный марш традиций.
Боже, храни царя!

Не напиться было им нами,
не замолить грехи.
Они били. Били за всё,
что смогли, чего не умели.

На каждого — свой
Иоанн Креститель.
Своя Саломея.

Отпусти им, Господи,
как отпустил ты Змея.
Дай им, Боже, нового Моисея.

Слышишь ты, брат,
горький плач Иудеи?

Били
наших
детей.

9

Брат, а помнишь,
пламя факелов —
ночные облавы,
натравливанье собак
на живое мясо?

Я помню
страшный
лязг металла.
Безмерная масса
людей
раскрашивает асфальт
в цвета свободы.

Я помню вкус
песка, шершавую красную
пыль.
Скрип чёрных берцев.

Где был он, когда
его иноверцев
выкуривали из пещер?
Где был он, когда
распинали вниз головой?
Когда чёрный сапог
ломал кости?

С тобой, Магдалина?

Они отомстили нам
за свою вину,
за новые правила,
и плач катакомб
слышала вся империя.

Старые боги,
которым мы верили,
выжигали души
детям своим.

Я помню,
как плакал Рим
пустыми глазницами Колизея.

Я помню
попов-фарисеев,
проклинающих нас.

Знаешь, брат,
что будет
в следующей серии?

Изменятся лишь имена.

10

Брат, а помнишь,
как они топили
одного ради другого,
когда плыть против течения –
против традиций
международных пактов —
было страшно и стыдно?
Как часовни и храмы
молчали так долго,
что выросли горы?

Сказали: вон того — на крест.
Жить — не дело поэтов,
и не для пророков — жить.
Сказали: хотим грязь и мерзость,
они будут нам служить.
Будут улицы чистыми,
и на таможнях — крутые мужи.
Наших ста лет одиночества
хватит — грехи отмыть
и оставить в карманах
немного грошей,
и с колен подняться,
если нам позволят святые.

Мы уже подписали свои бюллетени.

Это НАШИ понятья,
и МЫ выбираем мишени.

Ты помнишь, брат,
как исчезли тени?
Из всех нисанов
этот был самый кровавый —
месяц, когда отпустили Варавву.

11

Брат, а помнишь
эхо, застывшее
в пустых катакомбах?
Как безумные бомбы,
падало слово его:
«Счастливы те,
кто живёт не во лжи.
Счастливы те,
кого будут гнать за меня.
Счастливы те,
кто помнит про стыд».

Какая сила
вела её теми пещерами,
где и сам чёрт
переломал бы ноги?

Какая сила
вела её через пороги,
где встречали насмешкой,
плевали в лицо
и кидали в спину:
«Что ты как Фома?
Нет давно твоего сына,
а ты всё ходишь, никак не поверишь»?

Знаешь, брат,
они карают без меры.
Смерть — это сладкий кровавый пряник:
расстрелы, и газ, и распятья.
Хлеба и зрелищ!
И плачет Божия Матерь,
когда закрывается дверь
за спиной Пилата.

Расплата, брат, —
это не гвозди в руки.
Ибо мёртвое тело
не знает про боль и про стыд.
Счастливая мать —
обессиленная от муки,
поседевшая от обид.
Счастливую гонят
от дверей до дверей.
Счастливая — она ищет могилу.
Сколько надо таких Иудей,
чтобы свет захлебнулся миром?

Молилась камням и песку,
целовала землю,
по которой ходил он.
Лучше ли те, кто вершил этот суд?
Лучше ли эти, с кадилом?

Застывшее эхо пустых катакомб —
ни шагов, ни слёз и ни стонов.

А знаешь, брат,
какие из слов
его
стали армагеддоном?

«Бог есть любовь»

12

Брат, а помнишь
их факелы-очи?
Одинаковый почерк
у всех эпох:
раз заповедал сам Бог
защищать своё,
даже если это одно гнильё, —
они придут и сожгут
чужие наделы.

Помнишь, брат,
третий ньютоновский закон?
Нас били тогда, а сегодня
бьём мы. И дикий гон —
их патриархов осень.

От нас ни камня
не осталось.
Вот он —
новый крестовый поход за веру:
очистить от скверны
портвейн и вермут,
чтобы хватило крови Христа.

И стали под храмами
демоны, ангелы:
«Содом и Гоморра всем неверным,
кто не туда
и не так как надо
любит ближнего своего.

Тюрьма для них — самое то.
Страна должна знать
своих «героев».
Кто, как не мы, защитит святое,
Священное право любить?

Так должно быть:
непобедимый вермахт
отделит от пены
портвейн и вермут
и бесплодные земли
удобрит кровью
своих вавилонских блудниц».

А помнишь, брат,
камни в руках их?
Ни один из главных
законов кармы
они не усвоили:
конец истории —
зима патриархов.

Не помню,
когда и была Марией —
для всех Магдалина.
И они мне не были братьями —
разве что старшими.
Всегда за их спинами,
как и моя страна,
где врагом станет первый,
кто примет имя козла
отпущенья.

Страна, где не читают стихов.
Страна, где не растут цветы зла.
И ты у неё — нежеланной дочкой иль сыном:
сегодня ей веришь,
а завтра — довольно,
сдавай назад.

Страна, что линчует своих героев,
своих героинь хоронит в снегах.
Страна, что и сегодня
лежала б
от моря до моря,
когда б не попутала берега.

Береги её, Боже,
раз на всё твоя воля.
Без неё из земли не взойдёт трава.
Страна, в которой я
никогда не буду собою,
пусть будет жива.

11.10.2018 – 13.10.2019

 

 

ЕВАНГЕЛЛЕ АД М. М.

яны прыходзяць у мой бар
нявіннымі п’янымі анёлкамі
і тады тэкіла льецца
праз край кабаліта
і ў змрочным цыгарэтным смогу
які шэрымі хмарамі клубіцца над сталамі
больш не застаецца паратунку
ад выпрабавання аголеным целам

пад звон і стук шкла
па паверхні барнай стойкі
яны расказваюць адно аднаму
гісторыі неверагодных любові і мужнасці
дзе мінулае і будучыня
сыходзяцца ў незваротным
дзе ўсё было і ўсё будзе
і дзе знайшла сабе месца
Саламонава мудрасць

«слухай жа нас
Магдаліна
слухай
і ты пачуеш
гісторыю
свайго
жыцця»

1

браце а памятаеш
які туман
быў у тую раніцу
калі мы ў апошні раз
вярталіся з пустымі сеткамі
і кроплі вады
салёным потам сцякалі па нашых тварах

а потым не стала
ні голаду ні холаду ні туману

мы ішлі і ведалі
што вернемся з уловам
незразумелая сіла
напаўняла нашы сеткі
нашы лодкі
нашы сейфы
і не было ні канца ні краю
залатым рэкам
якія цяпер
пяском уцяклі скрозь пальцы

яго слядамі
мы прайшлі тысячы міль
яго словамі
мы расказалі дзясяткі гісторый
але ніводнае
з яго ягнят
ніводны з яго вешчуноў
ні адзін
з яго патрыярхаў
так і не стаў блізкім

толькі яна

2

браце а памятаеш
было так вусцішна
што змоўклі нават старыя партрэты
пустыя правады
гулі перарваным токам
рыпелі аканіцы дамоў

ён блукаў паміж нас
разгублена шукаючы смочку надзеі
але высахла чорнае малако таго горада
і ніводнага зерня больш не ўзрасціла

было так ціха
што нават Смерць уставала на дыбачкі
і кралася яго завулкамі
намоленымі камянямі
іх дзецьмі
іх лялькамі
іх пустатой

сонца застыла ў кавалках газет
згаладнелыя душы адляталі за Словам
па ўсёй краіне цягнуліся караваны
эпілогаў і паслямоўяў

ён сказаў нам
ешце і сытыя будзеце
і браў смерць у рукі
і дзяліў на кавалкі

ніхто не застаўся галодны

3

браце а памятаеш
соль снег і попел
якія мы неслі нашым суседзям
і прыблудная кропка
ягонай зоркі
аддавалася кожнаму з нас

і верылі мы
ў царства льдоў і спакою
травы
гераіну
і калючага дроту

калі прыйшлі па нас
кудлы праклятыя
толькі яна сказала
што бачыла
стыгмы і ззянне і голас ягоны
попел з труб
енк і крывавыя рэкі з зямлі

4

браце а помніш
пустыя скляпенні
галодных ваўчар
і мільёны мільёнаў
я бачыў
я чуў
мне сказалі

гэты лішні
гэты яшчэ папіша
гэты — у яр
распялі
спалілі
закатавалі

маўчалі
браце
абы не было вайны
крыжы вырывалі
і падціралі сліну
сваім бронзавым істуканам

не пройдуць
крычалі
не трэба нам
іх Магдалін

яны першыя кінуць камень
калі міма іх

я
ты
мы

пройдзем

і бронзавы ідал
заскуголіць
сваім святым

5

Браце, а помніш
бяскроўныя твары,
астылыя вочы,
павіслыя крылы?

Маленькія служкі.
Мы былі іх таварам,
ахвочых хапала,
яны нас любілі —
бо Бог ёсць любоў —
маліліся,
спавядалі,
лашчылі целы.

Ім заўжды было мала,
і ўсякі чэлес
меў больш улады
над статкам ягнят,
чым Божая Маці.

Браце, «спаць»
стала іншым.
І лепей было не спаць:
яны прыходзілі па начах
і даставалі
страшныя казкі
са сваіх прарэх.

З бязвіннасці пачынаецца грэх.
Маленькіх вялікімі робіць страх
дыктатур,
катэхізісаў,
вівісекцый.
Бог — хрэновы хірург,
але без аперацый
на адкрытых сэрцах
не выбрацца з іх лайна.

У галаве столькі год не сціхае вайна.

Мая вайна.
Мая вайна.
Мая вельмі вялікая вайна.

6

Браце, а помніш
першымі
закрычалі іх служкі,
заплакалі істуканы,
заныла зямля
пад яго нагамі?
Іх храмы,
іх могільнікі,
іх піраміды
за тры дні, браце,
тры дні! —
і былі б разбітыя ўшчэнт,

ды толькі
фарысейскае золата,
крывёю
залітае ў фундамент, —
не зямля галілейская
пад яго нагамі.

Ты помніш:
мы — гліна,
што становіцца каменем
без вады,
без любові,
без слова.

Яны хаваліся
за гранітам,
прыкрывалі пагонамі
стадыёны,
палацы і плошчы.

Разгоны, браце, —
варгейм фарысеяў.
Іх храмы —
фарпосты жніва
на бясконцае пожнях.
Яны не ўмеюць
ні збіраць, ані сеяць.
Яны толькі помсцяць.

Помніш,
дрыжала зямля
ў храме?

Тады і распялі.

7

А помніш, браце,
як дрэвы
каранямі хапаліся за слізкую глебу?
Як неба давіла на плечы
і цяжар той —
вузел марскі —
зацягнуўся на шыі ягонай?

Салёная сінь
разгарнулася гнеўным морам.
На продаж любові
зляцеліся
іх дварнякі.

«Покупайте товар недели!»
Ні яму — дык нікому.

Стала не модна
любіць
проста так.

Для прадажных сабак —
адмысловы камплект:
дні + ночы
з поўнай аддачай,
тройчы — адрачэнне,
плеці, крыж і пятля.

Аднаму — зямля —
асінавым колам,
другому — неба —
пакутлівы шлях дадому.

Дом, якога
ніколі не будзе
ў іх дваіх.

Падзялілі на ўсіх
адно цела.
Хлеба і гледзішч —
сад зямных асалод.

Помніш, браце, як тлела
ў яго кішэні
праклятае срэбра?

Цяпер гэта новы бог.

8

Ты помніш, браце,
у палацы ірада:
біце вырадкаў,
біце выблядкаў —
каб ні аднаго,
хоць прыблізна падобнага.
Каб аніводная галава
не раскрыла рот.

Пад падэшвы бульдогаў,
феерверкамі,
вадамётамі,
газам,
куляй у чэрап —
каб ні ў чэраў кіта,
ні ў лона сваёй Божай Маці.
Каб зжэрлі іх чэрві —
і не памінаць.
Ні імя, ні следу.
Біце скот!

Браце, помніш,
маленькіх
білі —
праз правіны дарослых,
праз іх поскудзь, іх гніль?
Гібельны марш традыцый.
Госпадзе, беражы цара!

Не напіцца было ім намі,
не зажэрці свой страх.
Яны білі. Білі за ўсё,
што зрабілі, чаго не ўмелі.

На кожнага свой
Ян Хрысціцель,
свая Саламея.

Адпусці ім, Госпадзе,
як адпусціў ты Змея.
Дай ім, Божа, новага Маісея.

Чуў ты, браце,
горкі плач Іўдзеі?

Білі
нашых
дзяцей.

9

А помніш, браце,
агні паходняў —
начныя аблавы,
цкаванне сабак
на жывое мяса?

Я помню
страшны
лязг металу.
Нязмерная маса
людзей
фарбуе асфальт
у колер свабоды.

Я помню смак
пяску, шурпаты чырвоны
пыл.
Скрып чорных берцаў.

Дзе быў ён, калі
яго інаверцаў
выбівалі з пячор?
Дзе быў ён, калі
распіналі ўніз галавой?
Калі чорны бот
трушчыў косці?

З табой, Магдаліна?..

Яны помсцілі нам
за свае правіны,
за новыя правілы —
і плач катакомбаў
чула ўся імперыя.

Старыя багі,
якім мы верылі,
выпальвалі душы
дзецям сваім.

Я помню,
як плакаў Рым
пустымі вачніцамі Калізея.

Я помню
праклёны
папоў-фарысеяў.

Ведаеш, браце,
што будзе ў наступнай серыі?

Зменяцца толькі імёны.

10

А помніш, браце,
яны тапілі
аднаго дзеля іншага,
калі супраць плыні
было страшна і сорамна,
супраць традыцый,
міжнародных дамоў?
Калі камяніцы і храмы
маўчалі так доўга,
што выраслі горы?

Казалі: вось таго — на крыжы.
Жыць — не справа паэтаў,
і не для прарокаў — жыць.
Казалі: хочам бруд і мярзоту —
яны будуць нам служыць.
Будуць вуліцы чыстыя
й мытнікі на мяжы.
Нашых сто гадоў адзіноты
потым хопіць — адмыць
і пакінуць трошкі ў кішэні,
з каленяў узняцца,
калі нам дазволяць святыя.

Мы ўжо падпісалі свае бюлетэні.

Гэта НАШЫ паняцці —
і МЫ выбіраем мішэні.

Ты помніш, браце,
калі зніклі цені?
З усіх нісанаў
ён быў самы крывавы —
месяц, калі адпусцілі Вараву.

11

Браце, а помніш
рэха, застылае
ў пустых катакомбах?
Як шалёныя бомбы,
падалі словы ягоныя:
«Шчаслівыя тыя,
хто не жыве ў мане.
Шчаслівыя тыя,
каго будуць гнаць за мяне.
Шчаслівыя тыя,
хто помніць пра сорам».

Якая сіла
вяла яе тымі пячорамі,
дзе й сам чорт
пераламаў бы ногі?

Якая сіла
вяла яе праз парогі,
дзе сустракалі кпінамі,
плявалі ў твар
і кідалі ў спіну:
«Ну што ты як той Фама?
Твайго сына даўно няма,
а ты ўсё ходзіш, ніяк не паверыш»?

Ведаеш, браце,
яны караюць без меры.
Смерць — крывавы салодкі пернік:
расстрэлы, і газ, і распяцці.
Хлеба і гледзішч!
І плача Божая Маці,
калі зачыняюцца дзверы
за спінай Пілата.

Расплата, браце, —
то не цвікі ў руку.
Бо мёртвае цела
не знае пра боль і пра сорам.
Шчаслівая маці —
знясіленая ад пакут,
ссівелая з гора.
Шчаслівую гоняць
ад дзвярэй да дзвярэй.
Шчаслівая, яна шукае магілу.
Колькі патрэбна такіх Іўдзей,
каб свет захлынуўся мірам?

Малілася камяням і пяску,
цалавала зямлю,
па каторай хадзіў ён.
Ці лепшыя тыя, хто вынес прысуд?
Ці лепшыя тыя, з кадзілам?

Застылае рэха пустых катакомб —
ні крокаў, ні слёз, ні праклёнаў.

А ведаеш, браце,
якія са слоў
ягоных
сталі армагедонам?

«Бог ёсць любоў».

12

Браце, а помніш
іх факелы-вочы?
Аднолькавы почырк
ва ўсіх эпох:
як загадаў сам Бог
бараніць сваё,
нават калі там адно гніллё,
яны прыйдуць і спаляць
чужыя загоны.

Ты помніш, браце,
трэці ньютанаўскі закон?
Нас білі тады, а сёння
б’ём мы. І дзікі гон —
іх патрыярхаў восень.

Ад нас ні каменя
не засталося.
Вось ён —
новы крыжовы паход за веру:
ачысціць ад пошасці
партвейн і вермут —
каб хапіла крыві Хрыста.

І сталі пад храмамі
анёлы і дэманы:
«Садом і гамора ўсім няверным,
хто не туды і не так,
як трэба,
любіць бліжніх сваіх.

Турма для іх — самае тое.
Краіна мусіць ведаць
сваіх “герояў”.
Хто, як не мы, абароніць святое,
свяшчэннае права любіць?

Так мае быць:
непераможны вермахт
аддзеліць ад пены
партвейн і вермут,
і бясплодныя землі
крывёй увільготніць
сваіх вавілонскіх блудніц».

А помніш, браце,
камяні ў руках іх?
Ніводны з карных
законаў кармы
яны не засвоілі:
фінал у гісторыі —
зіма патрыярхаў.

Не помню сябе,
каб была Марыяй —
для ўсіх Магдаліна.
І яны не былі мне братамі —
хіба што старэйшымі.
Заўсёды за
імі, як і мая краіна,
дзе вораг — першы,
з каго зрабілі казла.

Краіна, дзе не чытаюцца вершы.
Краіна, у якой не растуць кветкі зла.
І ты ў яе — нежаданай дачкой ці сынам:
сёння ёй верыш,
а заўтра — даволі,
давай назад.

Краіна, якая лінчуе сваіх герояў,
краіна, якая хавае сваіх гераінь.
Краіна, якая і сёння была б
ад мора да мора —
калі б не паблытала берагі.

Беражы яе, Божа,
бо на ўсё твая воля.
Без яе адной не расці й траве.
Краіна, у якой я ніколі
не буду сабою, —
няхай жыве.

11.10.2018 – 13.10.2019