Выпуск №11
Автор: Анна Грувер
Перевел с украинского: Владимир Коркунов
О цикле стихов Анны Грувер «Если бы он был женщиной
(возможные заметки между фотографией и дорогой)»
В этих стихах надо смотреть во «влажную яму расширенных зрачков» и наблюдать наблюдение через дно протертого стакана; если следить за визуальными образами внимательно, вы заметите, что тень передвинется в неожиданную сторону, а скрытое отразится обнаженным. Не всегда всё можно заметить сразу — лучше вернуться и еще раз вглядеться в изображения (не смотрите на слово «окно», смотрите на то, что в окне), тогда их и легче запомнить, чтобы связать с похожими образами последующих текстов. Звук выключен, шаги тонут, приглушенное радио сообщает о затишье, задаются вопросы: «… ты меня слышишь?», «Чувствуется ли боль…». Когда я читаю этот цикл стихов Анны Грувер, мне кажется, я не только внутри трехмерной фотографии, но и внутри графической игры — где все должно расположиться особым способом для того, чтобы мы вошли в новое пространство, где снова надо искать ключи к пониманию и снова задавать вопросы. Все происходит в настоящем времени, наблюдения наблюдаются, интерпретации интерпретируются — голос поэтессы звучит уверенно и ровно, и это также и голос переводчика Владимира Коркунова: Анна Грувер перестала писать по-русски, когда началась агрессия России против Украины — настоящее из настоящего определяет серьезный тон стихов и как будто повышает гравитацию. Сами образы несут в себе возможность множества интерпретаций: каньон Антилопы — это взгляд сквозь закрытые глаза или взгляд в открытое тело, видит ли бариста из начала цикла последний образ и весь цикл и сквозь камеру разряженного телефона, и он ли дал нам все это время?
Если бы он был женщиной
(возможные заметки между фотографией и дорогой)
Title: 10:21 PM
Рыжий волос на шерстяном свитере.
Уставший с утра бариста насухо вытирает стакан
и сквозь прозрачное дно наблюдает за наблюдением,
кричит напарнице: принеси лимоны из подсобки.
Я додумала эти слова за него. Я не понимаю язык,
на котором поёт местное радио в такси и спорят на базарах.
Я вижу рыжий волос на шершавой шерсти
и влажную яму расширенных зрачков.
Выключается звук, и посетитель проливает кофе на белую салфетку.
Так хорошо? –
спрашивает она.
В потемневшем стекле тени движутся, как спины акул.
Тусклый свет блуждает по потолку,
и когда я выхожу на улицу и прячу очки в карман плаща,
спокойствие остается внутри кофейни.
Прохожий просит зажигалку,
но я протягиваю ему отсыревшие спички.
I’ll tell you all my secrets but…
но вместо зажигалки найдутся отсыревшие спички.
Хорошо,
пусть будет так.
Print material: Fujicolor Crystal Archive
Ночник подмигивает в придорожном хостеле, и муха
конвульсивно бьется под бумажным абажуром.
Так танцевала моя подруга студенческих лет
в объективе одолженного фотоаппарата и первых опытов с плёнкой.
Теперь ей наверняка за пятьдесят, и варикозные вены
не оставляют её ноги в покое, как раньше бит колонок.
Я проглатываю снотворное.
Муха долго борется с ночью.
Шаги за дверью тонут в ковре, и каблуки
разрубают полосу коридорной подсветки.
Навигатор показывает двадцать четыре километра на северо-запад;
я даже не слышала названия этого места до переписки с дочерью Дж. Ф. —
ему исполнилось сто два года, он не пользуется почтой, живет здесь
на границе, где кончается инстаграм и начинается забвение.
Спокойной ночи, муха.
Таблетка дерет горло.
Я касаюсь шеи и чувствую сухую кожу.
Я касаюсь бумажного абажура в поисках выключателя.
Dimensions: 20×30
Остается слишком заметный залом на воротнике.
Я ищу другую рубашку на деревянной полке,
она отличается от остальных, и я
оставляю ее висеть в открытом окне,
пока не выветрится отдушка.
Пустые рукава хватают воздух.
Остывает утюг.
Новая одежда вызывает легкое чувство тревоги.
Шестьдесят процентов хлопка.
Я проливаю воду,
переступаю лужу по надколотому кафелю
и встречаю фрагменты женщины, обнаженной по пояс,
в зеркальной поверхности кухонного шкафа,
духовке с ребристыми внутренностями.
Заколотые на затылке волосы рассказывают о возрасте.
Тонкая полоса рассказывает о кесаревом сечении,
пересекая живот.
Через два часа молодая корреспондентка облизнёт губы
(помада бесспорно Dior rouge, оттенок 999),
спросит в микрофон о новой концепции.
Двадцать лет назад мы цитировали французских постструктуралистов
и, тайком оглянувшись, были довольны собой.
Теперь так не носят.
Но и до сих пор существуют простые вещи, такие как
белый цвет стен и залом на воротнике рубашки —
именно на нем обязательно сфокусируется камера,
потому что женщина выходит за границы фрагментов.
Я выхожу за границы и выбираю старую рубашку.
Dimensions: 15×19,8
Я всегда приезжаю заранее, паркуюсь в тени вяза —
после полудня тень переползёт на запад и солнце ударит в капот.
Чиркает спичка, приглушенное радио сообщает о
затишье в секторе Газа.
Думая о сиренах и детях, вышедших из подвалов, я вспоминаю шторм,
когда от ураганного порыва у побережья край багажника
рассек бровь отцу в день перед отъездом из Бат-Яма.
После первых съемок
оператор жаловался, что ненужную мебель выбрасывают из окон,
невозможно выучить иврит, когда все вокруг тебя понимают.
На лобовом стекле скрежетали дворники.
Тогда я не знала, что «ям» — это море.
Два пропущенных утренних вызова от сына.
Страх превратиться в мать, которая рассказывает одну и ту же историю.
Тебя огорчает, что я молчу
даже о десяти минутах одиночества перед проведением семинара
и об этом блокноте с потрескавшимся железным уголком.
Знаешь, на пути к садам был рыбный ресторанчик:
не успеешь сделать заказ — уже приносят бутылку вина.
Наверное, его закрыли, а впрочем…
Я вряд ли расскажу об этом, извини.
Сейчас перезвоню тебе, дорогой,
десять, пять, три, два.
Алло?
Алло? Я тебя слышу,
ты меня слышишь?
Location: U-Bahn Berlin
Два часа снимать на улице, потом пойти в студию.
Она вообще не понимает немецкий и плохо английский.
Нет, не нужно прислоняться к стене, я же просила!
И делаю перерыв —
кажется, слёзы сейчас размажут её белую тушь.
Слушай, — обращаюсь я к ассистенту, пока она цедит диетическую колу, —
о чем эта коллекция, объясни нормально,
и почему она демонстрирует бедра, как у того аэропорта в нулевых?
Он напоминает, что мне всё ещё нужно найти деньги на новый проект,
и с этим нельзя не согласиться.
Отвращение к себе слегка похоже на изжогу,
а может, завтракать бананом в моем возрасте плохая идея.
Я сажусь рядом с ней и зажигаю спички одну за другой.
Она следит за огнем, и я говорю,
что сегодня на станции Морицплац ждала встречи
и в вагоне метро в утренней давке увидела Титуса.
Портрет сына, — произношу четко и медленно, — Рембрандт.
Я не успела бы его сфотографировать и молча смотрела,
пока большой железный зверь с бряцаньем не скрылся в тоннеле.
И когда она складывает на асфальте обгорелые спички в ряд,
мы обе понимаем,
что это уже больше, чем коммерческая съемка.
Вы куда?
Погоди, что делать со студией!
Title: Ritual sacrifice. Dead Cow
Мужчины несут на плечах издыхающее животное с красными глазами
червлёное солнце бликует из-за горизонта небо глазное яблоко
мои ноздри жадно втягивали воздух словно перед прыжком
и мужчины несут на плечах истощённое тело я вижу это корова
насекомые облепляют ее ребра мужчины несут издыхающую корову
я хотела окликнуть босого ребенка с перемазанным соком ртом но
не умею спросить что происходит когда мужчины несут
на плечах тощую корову от пота прядь прилипает к виску
их гладкие голые плечи и обессиленное тело коровы мужчины несут
к грузовику а женщины не обращают внимания разрезают ножами
пополам плоды фруктовых деревьев гнилой запах здесь рутина здесь
что-то от чего сердце бьётся даже в пальцах когда я
жму на джойстик и вижу квадратик экрана. Мужчины
несут на плечах корову выносят её из кадра.
Year created: 20??
Мы слушаем новости и визг пилы, грубо обрезающей ветки,
превращая деревья в часть урбанистической эстетики.
К. никак не может найти удобную позу
и, услышав о предвыборных дебатах, серьезно хмурит брови,
прижимает подушку к животу.
В субботу и воскресенье я буду на площади на акциях протеста,
в прошлом году правые радикалы разбили мне камеру.
Хорошо, что не глаз, — сказал муж.
Все равно что глаз.
(Мы договорились, что на выходных собака побудет у него,
надо не забыть таблетки для укрепления костей.)
Короткая прическа придает лицу К. вид глупый, но нежный.
Ты смеешься, — обижается он.
Я не смеюсь.
Боже, — думаю я вслух, —
марш женщин в Вашингтоне для тебя глава в учебнике истории.
Может, я знаю больше тебя, — отвечает он, — я много читал об этом дне.
Снова, ты снова смеешься!..
Уличная пила замолкла, и прогноз погоды обещает тучи, дождь.
Надо не забыть таблетки и металлическую поилку.
Я не смеюсь,
сделай потише.
Location: Antelope Canyon
Внутри лба планетария воспроизводилась запись про ковш большой и ковш малый,
я балансировала между сном и страхом перед густой пустотой.
Небо приблизилось и скользнуло по щеке отсветами созвездия.
Чувствуете ли вы боль или дискомфорт?
Что? нет.
Находиться внутри оркестровой ямы во время современной балетной постановки
или спуститься на дно пересохшего каньона на севере Аризоны
(его склоны похожи на простреленную кожу), пока виолончелист
под прыжки и падения не добывает ноту из внутренностей своей подружки,
и узкий ручей прерывает жажду.
Цензура ставит на изображении рук музыканта отметку шестнадцать плюс.
Два раза в год
я смотрю в потолок и едва слышно отстукиваю пальцами ритм.
Врач бросает зеркала в лоток. Снимает резиновые перчатки.
Если не будет пробок, я успею пообедать.
Можете одеваться.
Title: Slagheap of Faith
Я еду по прямой, ровной трассе, не превышая указанную скорость.
Только два автобуса проехали мимо, а ещё семейный форд
с велосипедом на крыше. Дети и плюшевый кролик смотрели сквозь
заднее стекло, пока я догоняла, чтобы выйти на встречку.
Останавливалась заправиться,
рабочие в зеленой форме курили, сидя на обочине.
Думать могу только о перспективе дороги.
Сконцентрироваться трудно.
Напряжение сопровождает, как провода над головой,
плохая связь, вторая полоска неуверенно мерцает,
я вытираю пот над губой и бросаю бумажный платок на соседнее сиденье.
Я не готова наблюдать, но наблюдаю, как
вырастают в тумане белые холмы, нет, точнее сказать,
терриконы. Они еще далеко, но неумолимо нависают.
Заснеженные терриконы, от которых холодеет руль, и стекло
мгновенно покрывается ледяной прозрачной коркой,
тишина. Моя вера слаба, как связь на трассе, но Ты меня слышишь:
дай мне немного времени, позволь увидеть цветение мимозы и позвонить
сыну, успеть везде, где опоздала, оплакать все свои потери и
вместо терриконов я узнаю строительные насыпи:
мел, цемент. Всё ещё не в состоянии спокойно вдохнуть, я возвращаюсь
назад в ту точку, с которой увидела белые заснеженные холмы,
но возвращение невозможно: вижу мел, цемент, стройку.
Я снимаю на камеру разряженного телефона это место,
где Он дал мне время.
======================================
Оригинал:
Якби він був жінкою
(можливі нотатки між фотографією та дорогою)
Title: 10:21 PM
Рудий волос на вовняному светрі.
Втомлений зранку бариста насухо витирає склянку
і крізь прозоре дно спостерігає за спостереженням,
кричить напарниці: принеси цитрини з підсобки.
Я додумала ці слова за нього. Я не розумію мову,
якою співає місцеве радіо в таксі та сперечаються на базарах.
Я бачу рудий волос на шорсткій вовні
та вологу яму розширених зіниць.
Вимикається звук, і відвідувач проливає каву на білу серветку.
Так добре? –
запитує вона.
В потемнілому склі тіні рухаються як спини акул.
Тьмяне світло блукає стелею,
і коли я виходжу на вулицю та ховаю окуляри до кишені плаща,
спокій залишається всередині кав’ярні.
Перехожий запитує запальничку,
але я простягаю йому відсирілі сірники.
I’ll tell you all my secrets but…
але замість запальнички знайдуться відсирілі сірники.
Добре,
так.
Print material: Fujicolor Crystal Archive
Нічник підморгує у придорожньому гостелі, та муха
конвульсивно б’ється під паперовим абажуром.
Так танцювала моя подруга зі студентських часів
в об’єктиві запозиченого фотоапарату і перших спробах на плівці.
Тепер їй напевно за п’ятдесят, і варикозні вени
не залишають її ноги у спокої як раніше гучність колонок.
Я проковтую снодійне.
Муха довго змагається з ніччю.
За дверима кроки тонуть у килимі та підбори
розрубають смугу коридорної підсвітки.
Навігатор показує двадцять чотири кілометри на північний захід;
я навіть не чула назву цього міста до листування з донькою Дж. Ф. –
йому виповнилося сто два роки, він не користується поштою, живе тут
на межі, де закінчується інстаграм і починається забуття.
На добраніч, мухо.
Пігулка дере горло.
Я торкаюся шиї і відчуваю суху шкіру.
Я торкаюся паперового абажура, шукаючи вимикач.
Dimensions: 20×30
Залишається занадто помітний залом на комірі.
Я відшукую іншу сорочку на дерев’яній полиці,
вона відрізняється від решти, і я
залишаю її висіти на відчиненому вікні,
поки не вивітриться віддушка.
Порожні рукави хапають повітря.
Остигає праска.
Новий одяг викликає легке почуття тривоги.
Шістдесят відсотків бавовни.
Я проливаю воду,
переступаю через калюжу на надколотому кахлі
і зустрічаю фрагменти жінки оголеної до поясу
у дзеркальній поверхні кухонної шафи,
духовці з ребристими нутрощами.
Заколоте на потилиці волосся розповідає про вік.
Тонка смуга розповідає про кесарів розтин,
пересікаючи живіт.
За дві години молода кореспондентка облизне губи
(помада безперечно Dior rouge, відтінок 999),
запитає у мікрофон про нову концепцію.
Двадцять років тому ми цитували французьких постструктуралістів
і, потайки озирнувшись, були задоволені собою.
Тепер так не носять.
Але й досі існують прості речі, такі як
білий колір стін і залом на комірі –
саме на ньому обов’язково сфокусується камера,
тому що жінка виходить за межі фрагментів.
Я виходжу за межі та обираю стару сорочку.
Dimensions: 15×19,8
Я завжди приїжджаю завчасно, припарковуюсь у тіні в’язу –
після полудня тінь переповзе на захід і сонце ударить у капот.
Чиркає сірник, приглушене радіо повідомляє про
затишшя в секторі Газа.
Думаючи про сирени та дітей, які вийшли з підвалів, я згадую шторм,
коли від ураганного пориву біля узбережжя край багажнику
розсік батькові брову в день перед від’їздом з Бат-Яму.
Після перших зйомок
оператор скаржився, що непотрібні меблі викидають з вікон,
неможливо вивчити іврит, коли всі навколо тебе зрозуміють.
На лобовому склі скреготіли двірники.
Тоді я не знала що «ям” – це море.
Два пропущені ранкові виклики від сина.
Страх перетворитися на мати, яка розповідає одну й ту саму історію.
Тебе засмучує, що я мовчу
навіть про десять хвилин самоти перед проведенням семінару
та цей записник із потрісканим залізним кутком.
Знаєш, на шляху до садів був рибний ресторанчик:
не встигнеш зробити замовлення – вже приносять пляшку вина.
Напевно, його зачинили, а втім…
Я навряд розповім про це, вибач.
Зараз передзвоню тобі, любий,
десять, п’ять, три, два.
Алло?
Алло? Я тебе чую,
ти мене чуєш?
Location: U-Bahn Berlin
Дві години знімати на вулиці, потім піти до студії.
Вона взагалі не розуміє німецьку та погано англійську.
Ні, не треба притулятися до стіни, я ж просила!
І роблю перерву –
здається, сльози зараз розмажуть її білу туш.
Слухай, – звертаюсь я до асистента, поки вона сьорбає дієтичну колу, –
про що ця колекція, поясни нормально,
та чому вона демонструє стегна, наче біля аеропорту у нульових?
Він нагадує, що мені все ще треба знайти гроші на новий проєкт,
і з цим неможна не погодитися.
Відраза до себе трохи схожа на печію,
а може, снідати бананом у моєму віці погана ідея.
Я сідаю поруч із нею та запалюю сірники один за одним.
Вона слідкує за вогнем, і я кажу,
що сьогодні на станції Моріцплац чекала на зустріч
і у вагоні метро в ранковій давці побачила Тітуса.
Портрет сина, – вимовляю чітко та повільно, – Рембрандт.
Я не встигла б його сфотографувати та мовчки дивилась,
поки великий залізний звір із брязканням не сховався в тунелі.
І коли вона складає на асфальті обгорілі сірники у ряд,
ми обидві розуміємо,
що це вже більше ніж комерційна зйомка.
Ви куди?
Стривай, що робити зі студією!
Title: Ritual sacrifice. Dead Cow
Чоловіки несуть на плечах недихаючу тварину з червоними очима
червлене сонце блимає з-за горизонту небо очне яблуко
мої ніздрі жадібно втягували повітря ніби перед стрибком
і чоловіки несуть на плечах виснажене тіло я бачу це корова
комахи обліплюють її ребра чоловіки несуть недихаючу корову
я хотіла окликнути босу дитину з ротом перемазаним соком але
не вмію запитати що відбувається коли чоловіки несуть
на плечах худу корову від поту пасмо прилипає до скроні
їхні гладкі голі плечі та знесилене тіло корови чоловіки несуть
до вантажівки а жінки не звертають уваги розрізають ножами
навпіл фруктові плоди гнилий запах відбувається рутина відбувається
щось від чого серце б’ється навіть у пальцях коли я
натискаю на джойстик і бачу квадратик екрану. Чоловіки
несуть на плечах корову виносять її із кадру.
Year created: 20??
Ми слухаємо новини та вереск пили, яка грубо обрізає гілля,
перетворюючи дерева на частину урбаністичної естетики.
К. ніяк не може відшукати зручну позу
і, почувши про передвиборчі дебати, серйозно хмурить брови,
притискає подушку до живота.
У суботу та неділю я буду на площі на акціях протесту,
торік праві радикали розбили мені камеру.
Добре що не око, – сказав чоловік.
Все одно що око.
(Ми домовилися, що на вихідних собака побуде у нього,
треба не забути пігулки для зміцнення кісток.)
Коротка зачіска придає обличчю К. вираз дурний, але ніжний.
Ти смієшся, – ображається він.
Я не сміюсь.
Боже, – думаю я вголос, –
марш жінок у Вашингтоні для тебе глава в підручнику історії.
Може, я знаю більше за тебе, – відповідає він, – я багато читав про цей день.
Знову, ти знову смієшся!..
Вулична пила замовкла, і прогноз погоди обіцяє хмари, дощ.
Треба не забути пігулки і металеву поїлку.
Я не сміюсь,
зроби тихіше.
Location: Antelope Canyon
Під лобом планетарію відтворювався запис про ківш великий і малий,
я балансувала між сном і страхом перед густою порожнечею.
Небо наблизилося та ковзнуло по щоці відсвітами сузір’я.
Чи відчуваєте ви біль або дискомфорт?
Що? ні.
Знаходитися всередині оркестрової ями під час сучасного балету
або спуститися на дно пересохлого каньйону на півночі Аризони
(стіни його схожі на прострелену шкіру), поки віолончеліст
під стрибки та падіння не видобуває ноту з нутрощів своєї подружки,
і вузький струмок перериває жагу.
Цензура ставить на зображенні рук музиканта позначку шістнадцять плюс.
Два рази на рік
я дивлюся в стелю та ледь чутно відбиваю пальцями ритм.
Лікар кидає дзеркала в лоток. Знімає гумові рукавички.
Якщо не буде заторів, я встигаю пообідати.
Можете одягатися.
Title: Slagheap of Faith
Я їду прямою, рівною трасою, не перевищую означену швидкість.
Тільки два автобуси проїхали повз, а ще сімейний форд
із велосипедом на криші. Діти та плюшевий кролик дивилися крізь
заднє скло, поки я наздоганяла, щоб вийти на зустрічну.
Зупинялася заправитись,
робітники у зеленій формі палили, сидячи на обочині.
Думати можу лише про перспективу дороги.
Сконцентруватися важко.
Напруження супроводжує, як електродроти над головою,
поганий зв’язок, друга смуга невпевнено мерехтить,
я витираю піт над губою та кидаю паперову хустку на сусіднє сидіння.
Я не готова спостерігати, але спостерігаю, як
виростають в тумані білі пагорби, ні, точніше сказати,
терикони. Вони ще далеко, але нависають невблаганно.
Засніжені терикони, від яких холоднішає кермо, і скло
миттєво покривається крижаною прозорою коркою,
тиша. Моя віра слабка, як зв’язок на трасі, але Ти мене чуєш:
дай мені трохи часу, дозволь побачити квіт мімози та зателефонувати
сину, встигнути всюди, де запізнилась, оплакати всі свої втрати і
замість териконів я впізнаю будівельні насипи:
крейда, цемент. Все ще не в змозі спокійно вдихнути, я повертаюся
назад у ту крапку, з якої побачила білі засніжені пагорби,
але повернення неможливе: бачу крейду, цемент, будівництво.
Я фотографую на камеру розрядженого телефону це місце,
де Він дав мені час.
Первая публикация: https://litcentr.in.ua/publ/279-1-0-17586